Перегляд вихідного коду сторінки Денікін Антон Іванович

{{Військовик
| ім'я                = Анто́н Іва́нович Дені́кін
| оригінал імені      = Анто́н Ива́нович Дени́кин
| портрет             = Anton_Denikin_1918-1919.jpg
| розмір              = 250px
| підпис              =
| ім'я при народженні = 
| дата народження     = 16.12.1872(4)
| місце народження    = [[Влоцлавек]], [[Варшавська губернія]], [[Царство Польське]], [[Російська імперія]]
| дата смерті         = 8.8.1947
| місце смерті        = [[Енн-Арбор]], штат [[Мічиган]], [[Сполучені Штати Америки|США]]
| прізвисько          = 
| приналежність       = [[Російська імперія]];<br />[[Білий рух]]
| країна              = {{RUSold}}
| рід військ          = [[Піхота]]
| роки служби         = [[1890]] — [[1920]]
| звання              = {{Ранг|країна=РІА|звання=Генерал-лейтенант}} (11.5.1916)
| підрозділ           = 
| командування        = [[Західний фронт, Росія (1914-1918)|Західний фронт]];<br />[[Південно-Західний фронт (Перша світова війна)|Південно-Західний фронт]];<br />Добровільною Армією;<br /> [[Збройні Сили Півдня Росії|ЗСПР]]
| битви               = 
| нагороди            = {{(!}} style="background: transparent"
{{!}}{{Орден Святого Георгія 3 ступеня}}{{!!}}{{Орден Святого Георгія 4 ступеня}}{{!!}}{{Орден Святого Володимира 3 ступеня}}{{!!}}{{Орден Святого Володимира 4 ступеня}}
{{!}}-
{{!}}{{Орден Святої Анни 2 ступеня}}{{!!}}{{Орден Святої Анни 3 ступеня}}{{!!}}{{Орден Святого Станіслава 2 ступеня}}{{!!}}{{Орден Святого Станіслава 3 ступеня}}
{{!)}}
{{(!}}
{{!}}{{Орден Бані}}{{!!}}{{Воєнний хрест 1914—1918}}
{{!)}}
| відносини           =
| інше                =
}}
Анто́н Іва́нович Дені́кін — російський військовий діяч, генерал-лейтенант, учасник російсько-японської, та Першої світової війн, а також громадянської війни в Росії, один із лідерів Білого руху, українофоб, здійснював репресії проти мирного населення. Емігрант, автор мемуарів і військовий документаліст.

== Біографія ==

=== Походження ===
Народився у містечку [[Шпеталь Дольни]], передмісті [[Влоцлавек]]а (тоді [[Варшавська губернія]] [[Російська імперія|Російської імперії]], тепер частина міста), в сім'ї відставного майора російської прикордонної сторожі Івана Єфимовича Денікіна (колишнього селянина-кріпака Саратовської губернії, який після 25 років служби досяг офіцерського чину). Мати, Лізавета (Ельжбета) Францисківна Вжесінська, походила з родини збіднілих польських дрібних землевласників (працювала швачкою).

Біограф Денікіна Дмитро Лєхович зазначав, що Денікін як один із вождів антикомуністичної боротьби мав більш пролетарське походження, ніж багато хто з його більшовицьких ворогів.

=== Ранні роки ===
Вже в чотири роки обдарований хлопчик почав читати. З дитинства він вільно володів російською та польською мовами. Сім'я Денікіних жила бідно, єдиним джерелом її існування була пенсія батька у 36 карбованців. З дитинства батько привів{{як}} його до православної віри&nbsp;— Антон служив у православному храмі, прислуговував у вівтарі, співав на [[крилас]]і, дзвонив у дзвони, а потім читав Шість Псалмів та Апостола. Мати брала його також до католицького храму, але батько заборонив йому туди ходити, та насварив ксьондза, який намагався примусити матір передати Антона до католицької віри.

=== Початок військової служби ===
Антон з дитинства мріяв про військову службу. У 1890 він закінчив Ловичьске реальне училище, згодом вступив до Київського піхотного училища, яке закінчив 1892 року і отримав звання підпоручика з прикомандуванням до 2-ї польової артилерійської бригади, що містилась у місті Бела Седлецької губернії Царства Польського. Цього ж року 20-річний Денікін був запрошений на полювання, де врятував від кабана місцевого податкового інспектора Василя Чижа. Після цього його запросили до цієї сім'ї, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною&nbsp;— Ксенією Василівною Чиж, донькою інспектора, яка народилася кілька тижнів тому. Вони одружаться багато пізніше, у 1918, під час Громадянської війни.

В 1899&nbsp;році закінчив [[Академія Генерального штабу (Російська імперія)|академію Генштабу]].

=== Перша світова війна ===
Учасник [[Перша світова війна|Першої світової війни]], командир дивізії, корпусу, в [[1907]]&nbsp;— командувач військами [[Західний фронт, Росія (1914-1918)|Західного]] і [[Південно-Західний фронт (Перша світова війна)|Південно-Західного фронту]]. Командувач [[5-та піша дивізія (УНР)|Залізною дивізією]].
Був активним учасником заколоту генерала Л.Г. Корнілова,разом з яким втік з Биховської тюрми на Дон.

=== Добровольча армія ===
Наприкінці [[1917]] разом з [[Корнілов Лавр Георгійович|Л.&nbsp;Г.&nbsp;Корніловим]] і [[Алексєєв Михайло Васильович|М.&nbsp;В.&nbsp;Алексєєвим]] став організатором [[Добровольча армія|Добровольчої армії]], яку очолив після загибелі Корнілова (13.4.1918). Весною [[1919]] Добровольча армія під командуванням Денікіна розпочала наступ з Північного Кавказу, i у червні 1919 зайняла [[Донбас]] і [[Харків]]. За свідченням [[генерал-майор]]а армії генерала Денікіна [[Туркул Антон Васильович|А. Туркула]] населення Харкова зустріло Денікіна із захватом<ref name="Turkul">{{Cite web |url=http://www.monarhist-spb.narod.ru/library/Turkul/Turkul-09.htm |title=Генерал-майор А. В. Туркул "Дроздовцы в огне: Картины гражданской войны,1918-1920 гг |accessdate=8 листопада 2009 |archive-date=4 липня 2013 |archive-url=https://web.archive.org/web/20130704124636/http://www.monarhist-spb.narod.ru/library/Turkul/Turkul-09.htm }}</ref>:
{{text|На четверту добу прибув Головнокомандувач, генерал Денікін. Парад на Миколаївській площі. Величезні натовпи. Всі пані в білих сукнях, квіти. Урочистий молебень. [...] Від міста генералові Денікіну були піднесені ікона і хліб.
{{oq|ru|На четвертые сутки прибыл Главнокомандующий, генерал Деникин. Парад на Николаевской площади. Громадные толпы. Все дамы в белых платьях, цветы. Торжественное молебствие. [...] От города генералу Деникину были поднесены икона и хлеб-соль.}}
}}

Празький історик та журналіст Василь Зіглалов зазначає, що всюди, де був і воював Денікін, він ганебно втікав<ref name="свобода"/>. Так, він утік від корніловського бунту на Дон, втік, як диктатор-злочинець, із України. Втік, нарешті й з території Криму на Захід, як приватна особа, таємно, на одному з кораблів. Всюди, де б не правив Денікін, він запроваджував воєнну диктатуру, сіяв жорстокість, смерть. Він люто ненавидів усі прагнення народів Росії до хоча б щонайменшого самовизначення чи автономії і був прихильником диктаторських методів управління та імперії<ref name="свобода"/>.

Насправді Денікін не втікав від корніловського бунту. Він надіслав телеграму Керенському про повну підтримку дій Корнілова,<ref>[http://militera.lib.ru/memo/russian/denikin_ai2/1_36.html Деникин. А.&nbsp;И.&nbsp;Очерки русской смуты. Том 1. Крушение власти и армии. (Февраль-сентябрь 1917). Глава 36. Корниловское выступление и отзвуки его на Юго-западном фронте] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20120105092423/http://militera.lib.ru/memo/russian/denikin_ai2/1_36.html |date=5 січня 2012 }}. Текст телеграми був таким (рос.): <blockquote>Я солдат и не привык играть в прятки. 16-го июня, на совещании с членами Временного правительства, я заявил, что целым рядом военных мероприятий оно разрушило, растлило армию и втоптало в грязь наши боевые знамёна. Оставление свое на посту главнокомандующего я понял тогда, как сознание Временным правительством своего тяжкого греха перед Родиной, и желание исправить содеянное зло. Сегодня, получив известие, что генерал Корнилов, предъявивший известные требования, могущие ещё спасти страну и армию, смещается с поста Верховного главнокомандующего; видя в этом возвращение власти на путь планомерного разрушения армии и, следовательно, гибели страны; считаю долгом довести до сведения Временного правительства, что по этому пути я с ним не пойду. Деникин.</blockquote></ref> і через кілька днів був заарештований комісаром Південно-Західного фронту Йорданським за наказом Тимчасового уряду за участь у корніловському виступі та посаджений до Бердичівської в'язниці, а потім переведений до Биховської в'язниці, де він зустрівся з ув'язненим Корніловим. Корнілов та Денікін, а також кілька інших генералів за вказівкою генерала Духоніна були звільнені вже після жовтневого перевороту та ліквідації Тимчасового уряду. На Дон генерал Денікін разом з Корніловим втікав від більшовицького переслідування для початку організації на Дону Добровольчої армії.

==== Українське питання ====
На територіях, що знаходилися під контролем Добровольчої армії було відновлено дію дореволюційних законів, та проголошувалась ідея «единой и неделимой России»<ref name="підручник"/>. В Україні Денікін проводив великодержавну політику<ref name="підручник"/>, у державних школах було відновлено викладання російською мовою, в приватних школах допускалося викладання українською мовою. Офіційна позиція А. Денікіна з мовного питання в Україні була висловлена у «[[До населення Малоросії|Зверненні головнокомандувача збройними силами Півдня Росії генерала А. Денікіна до населення Малоросії]]», яке було опублікувало у «[[Киевлянин (газета)|Киевлянине]]» (1919):
{{text|«До стародавнього Києва, „матері міст руських“, наближаються полки в нестримному прагненні повернути російському народу втрачену ним єдність, ту єдність, без якої великий російський народ, знесилений і роздроблений, втрачаючи молоді покоління в братовбивчих міжусобицях, не в силах був би відстояти свою незалежність,&nbsp;— ту єдність, без якої не налагодиться повне і правильне господарське життя, коли Північ і Південь, Схід і Захід великої держави у вільному обміні несуть один одному все, чим багатий кожен край, кожна область, без якого не утворилася б могутня російська мова, в рівній частці зіткана зусиллями Києва, Москви і Петрограда. Бажаючи знесилити російську державу перш ніж оголосити йому війну, німці задовго до 1914 року прагнули зруйнувати викувану у важкій боротьбі єдність російського племені.

З цією метою ними підтримувався і роздувався на півдні Росії рух, який поставив собі за мету відділення від Росії її дев'яти південних губерній під ім'ям „Української Держави“. Прагнення відторгнути від Росії Малоросійську гілку російського народу не зупинене і понині. Колишні ставленики німців&nbsp;— Петлюра і його соратники, які поклали початок розчленування Росії, продовжують і тепер здійснювати свою злу справу: створення самостійної „Української Держави“ і боротьбу проти відродження Єдиної Росії. Проте, від зрадницького руху, спрямованого на поділ Росії, необхідно абсолютно відкидати діяльність, навіюванню любов'ю до рідного краю, до його особливостей, місцевої старовини і місцевої народної мови. Зважаючи на це в основу улаштування областей Півдня Росії і буде покладено початок самоврядування та децентралізації при неодмінній повазі до життєвих особливостей місцевого побуту.

Оголошую державною мовою на всьому просторі Росії російську мову, але вважаю абсолютно недопустимим і забороняю переслідування малоросійської мови. Кожен може говорити в місцевих установах, земствах, суспільних місцях і в суді малоросійською. Місцеві школи, що утримуються на приватні кошти, можуть вести викладання на будь-якій мові. У державних школах … можуть бути впроваджені уроки малоросійської народної мови… Рівним чином не буде жодних обмежень відносно малоросійської мови у пресі.»
{{oq|ru|К древнему Киеву, “матери городов русских”, приближаются полки в неудержимом стремлении вернуть русскому народу утраченное им единство, то единство, без которого великий русский народ, обессиленный и раздробленный, теряя молодые поколения в братоубийственных междоусобиях, не в силах был бы отстоять свою независимость, – то единство, без которого неутолима полная и правильная хозяйственная жизнь, когда Север и Юг, Восток и Запад обширной державы в свободном обмене несут друг другу все, чем богат каждый край, каждая область, без которого не создалась бы могучая русская речь, в равной доле сотканная усилиями Киева, Москвы и Петрограда. Желая обессилить русское государство прежде чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушать выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.

С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе цель отделение от России ее девяти южных губерний под именем “Украинской Державы”. Стремление отторгнуть от России Малорусскую ветвь русского народа не остановлено и поныне. Былые ставленники немцев – Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело: создание самостоятельной  “Украинской Державы” и борьба против возрождения Единой России . Однако же от изменческого движения, направленного к разделу России, необходимо совершенно отметать деятельность, внушенную любовью к родному краю, к его особенностям, местной старине и местному народному языку. Ввиду сего в основу устроения областей Юга России и будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.

Объявляю государственным языком на всем пространстве России язык русский, но считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследования малорусского языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земствах, присутственных местах и в суде по-малорусски. Местные школы, содержимые на частные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке. В казенных школах ... могут быть учреждаемы уроки малорусского народного языка... Равным образом не будет никаких ограничений в отношении малорусского языка в печати.}}}}

Денікін прямо заявляв, що «ніякої України знати не хоче»<ref name="свобода"/>, генерал ліквідовував все, що нагадувало українську державу. Був заборонений «галицький язик»<ref>{{книга
|автор = Іван Дзюба
|заголовок = Прокислі «Щі» від Табачника. Галичанофобія&nbsp;— отруйне вістря українофобії
|місце = Дрогобич
|видавництво = Коло
|рік = 2010
|сторінок = 111}}</ref>. Книги й газети українською мовою не лише не видавалися, але й вилучалися всюди і знищувалися, спалювалися, часто разом із приміщеннями й людьми, де ці книги й часописи були виявлені. Усі вивіски українською мовою були знищені. Школи українською мовою викладання ліквідовані, наукові, заклади, Академія наук&nbsp;— закриті. Всюди були зняті і знищені портрети Тараса Шевченка, його бюст у Києві денікінці скинули<ref name="свобода"/><ref name="підручник"/>. 7 липня 1919 в Катеринославі у Англійському клубі Денікін, відповідаючи на привітання, звернувся до українців зі словами: «Ваша ставка на самостійну Україну бита. Тепер залишається єдина ставка&nbsp;— велика неділима Росія». [http://www.history.org.ua/?hrono ] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160629080207/http://www.history.org.ua/?hrono |date=29 червня 2016 }}

Генерал був категоричним противником будь-якої незалежності Польщі, України й інших національних регіонів Російської імперії. Науковці зазначають, що дії армії Денікіна у 1919—1920 роках в Україні фактично були не просто воєнними діями часів [[Громадянська війна в Росії|громадянської війни]], а багато у чому нагадували [[геноцид]]<ref name="свобода"/>. На думку істориків, Денікін був не лише диктатором, але й одним із російських «фашистів»<ref name="свобода"/>.

Антона Денікіна вважають заручником українофобських забобонів<ref name="окара1">{{Cite web |url=http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=198964&mainlang=rus |title=Андрей Н. ОКАРА. Интеллигенция в поисках Страны. Страна в поисках Интеллигенции / Газета «День» № 56, четвер, 27 березня 2008 |accessdate=8 травня 2011 |archive-date=11 червня 2008 |archive-url=https://web.archive.org/web/20080611050734/http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=198964&mainlang=rus }}</ref>, а його «патологічну» українофобію пояснюють домінуючим в середовищі російських монархістів розумінням української проблеми як «антиімперської сепаратистської інтриги», ідейним впливом монархіста [[Шульгін Василь Віталійович|Василя Шульгіна]], а також польським етнічним походженням і зневажливим ставленням до [[українці]]в<ref name="окара1" />. Навіть ядро [[Добровольча армія|Добровольчої армії]], що складалося з донських, терських і кубанських козаків, Денікін постійно підозрював в «українських симпатіях».

==== Репресії проти мирного населення ====
[[Файл:Деникин на Николаевской площади Харькова июнь 1919.jpg|міні||Вищі чини [[Збройні сили Півдня Росії|ЗСПР]], в тому числі генерали Денікін та Романовський, на тлі будівлі [[Присутствені місця (Харків)|присутствених місць]] під час параду [[5 липня]] (22 червня ст. ст.) [[1919]] року в Харкові]]
Згідно з довідником з історії України<ref>{{Cite web |url=http://vesna.org.ua/txt/dov/istukr/Id.html |title=Підкова, Шуст. Довідник з історії України |accessdate=29 грудня 2008 |archive-date=30 червня 2008 |archive-url=https://web.archive.org/web/20080630004334/http://vesna.org.ua/txt/dov/istukr/Id.html }}</ref> та [[Енциклопедія українознавства|Енциклопедії українознавства]] здійснювались погроми українських культурних установ і шкіл, проводились масові репресії місцевої інтелігенції. З іншого боку, спогади денікінського коменданта [[Харків|Харкова]]<ref>Був комендантом міста за наказом Ю. Гравицького кілька днів після взяття міста військами Добровольчої армії 12(25) червня 1919 року до призначення на цю посаду полковника Шевченка</ref>, полковника [[Туркул Антон Васильович|Туркула]], не містять жодних згадок про репресії проти мирного населення за винятком колишніх співробітників [[ЧК]]<ref name="Turkul"/>.

Виступаючи під прапором «єдіной і нєдєлімой» Росії, Денікін категорично не визнавав української нації<ref name="свобода"/><ref name="підручник"/>. Ліквідуючи все, що нагадувало українську державу, генерал поділив територію України на три окремі області: Харківську, Київську і Новоросійську (з центром в Одесі). Управління цими областями Денікін доручив так званим «головноначальствуючим»&nbsp;— генералам із необмеженими диктаторськими повноваженнями: Харківською&nbsp;— [[Май-Маєвський Володимир Зенонович|Май-Маєвському]], Київською&nbsp;— Драгомирову, Новоросійською&nbsp;— Шіллінгу.<ref name="свобода"/><ref name="підручник"/> На чолі губерній стояли губернатори, на чолі повітів&nbsp;— повітові начальники, на селах поновлювалася волосна й сільська адміністрація царських часів. Для придушення опору робітників і селян створювалася «державна стража»&nbsp;— своєрідна жандармерія і контррозвідка<ref name="підручник"/>.

На територіях, що знаходилися під контролем Добровольчої армії було відновлено дію дореволюційних законів, та проголошувалась ідея «единой и неделимой России»<ref name="підручник"/>. Дії армії Денікіна у 1919—1920 роках в Україні фактично були не просто воєнними діями часів громадянської війни, а багато у чому нагадували геноцид<ref name="свобода">{{Cite web |url=http://www.radiosvoboda.org/content/article/1739408.html?page=2 |title=&#91;&#91;Зілгалов Василь Олексійович - Василь Зілгалов&#93;&#93;. Путін і Денікін — одна дорога з України / Радіо Свобода 25.05.2009 |accessdate=8 травня 2011 |archive-date=20 вересня 2011 |archive-url=https://web.archive.org/web/20110920134326/http://www.radiosvoboda.org/content/article/1739408.html?page=2 }}</ref>. Денікінці започаткували на окупованих територіях, включно з Україною, не лише «зачистки», знищення, всіх «неугодних», але й створення таборів смерті, жорстоких денікінських «застінків», де катували до смерті і комуністів, і євреїв, і «малоросів», і всіх неугодних страшному денікінському режимові<ref name="свобода"/>. Денікінщина довела Україну до повної розрухи. У містах відбувалися тотальні погроми. На селах лютували загони денікінців, які катували, вбивали, вішали, забирали хліб, коней, фураж та ін.<ref name="підручник"/>.

Для ведення пропаганди й агітації, тотального шпигування і виявлення та знищення всіх неугодних Денікін створив своєрідний прообраз нацистського гестапо в Україні&nbsp;— «Освідомче агентство» ([[ОСВАГ]]) і «освідомчо-агітаційні» пункти на місцях<ref name="свобода"/><ref name="підручник">{{Cite web |url=http://www-history.univer.kharkov.ua/old/e-library/kalinichenko_textbook/Kalinichenko_2.7.htm |title=КАЛІНІЧЕНКО В. В., РИБАЛКА І. К. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ІІІ: 1917–2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. — Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. — 628 с. |accessdate=8 травня 2011 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20090118142501/http://www-history.univer.kharkov.ua/old/e-library/kalinichenko_textbook/Kalinichenko_2.7.htm |archivedate=18 січня 2009 |deadurl=yes }}</ref> Проти жорстокостей і безчинств армії Денікіна в Україні змушені були об'єднатися абсолютно протилежні і непримиренні сили&nbsp;— Директорія, польська армія Пілсудського, більшовики, Українська галицька армія, сили Махна<ref name="свобода"/>.

==== Відносини з УНР ====
[[31 серпня]] 1919 денікінські війська увійшли у [[Київ]], який був зайнятий частинами Армії [[Українська Народна Республіка|Української Народної Республіки]] і [[Українська Галицька Армія|Української Галицької Армії]]. Бої між українськими військами і частинами Добровольчої армії тривали протягом вересня-жовтня 1919. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), Начальна Команда УГА була вимушена 6.11.1919 (офіційно 17.11.1919) підписати договір про входження УГА до складу «Збройних сил Півдня Росії» (офіційна назва армії Денікіна). Диктатор ЗОУНР-ЗУНР [[Петрушевич Євген|Є.Петрушевич]] виступив проти рішення командування УГА. Зрештою, цей договір так і не набув чинності через швидкий відступ військ Денікіна під ударами більшовицької армії.

Рештки денікінських частин відступили у [[Кримський півострів|Крим]] і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії генерала [[Врангель Петро Миколайович|Петра Врангеля]].

==== Відносини із Галицькою армією ====
Денікін не вважав представників Галицької армії, на відміну від УНР зрадниками «Єдиної та неподільної» Росії, як представників територій, що не входили до складу Російської імперії в довоєнні (до 1914 року) часи, та надав інструкції командуванню Новоросійської області у другій половині 1919 року уникнути бойових дій Добровольчої армії з Галицькою армією. В листопаді 1919 року між командуванням двох армій було укладено Зятківський та Одеський договори, за якими Галицька армія переходила у підпорядкування Головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії генерала Денікіна з підпорядкуванням головнокеруючому Новоросійської області генерал-лейтенанту Шиллінгу.

=== В еміграції ===
31 березня 1920 року до ставки Денікіна в Криму приїхав генерал [[Кутепов Олександр Павлович|О.&nbsp;Кутепов]], який заявив, що «після невдач, котрі сталися в Новоросійську та до нього, добровольчий корпус уже більш не довіряє генералу Денікіну так, як вірив до того часу». Ця звістка викликала заяву Денікіна, що він складає з себе повноваження командуючого Добровольчою армією. 3 квітня в Севастополі відбулося засідання військової ради, на якому вирішувалося питання про призначення нового керівника. Рада одноголосно висловилася за генерал-лейтенанта [[Врангель Петро Миколайович|П.&nbsp;Врангеля]] як спадкоємця головнокомандувача. 4 квітня Денікін підписав наказ про зняття з себе повноважень та призначення генерала Врангеля Верховним правителем та Головнокомандувачем Збройними силами Півдня Росії. Наступного дня А. Денікін на борту англійського міноносця емігрував до Європи.

До кінця Другої світової війни проживав у Європі, після війни переїхав до США. Помер у місті [[Енн-Арбор]]і ([[Сполучені Штати Америки|США]]) 8 серпня 1947 року, 3 жовтня 2005 року на [[Донське кладовище|цвинтарі Донського монастиря]] в [[Москва|Москві]] відбулося перепоховання генерала Антона Денікіна з дружиною Ксенією.

Автор мемуарів: «Очерки русской смуты» (т.1—2, 1920—1922, т. 3—4, 1924—1925), «Офицеры» ([[1928]]), «Старая Армия» ([[1929]]–[[1931]]); «Путь русского офицера» (не завершені, вперше видано у [[1953]] році) та ін.

У [[політична мова|політичну мову]] увійшли слова Денікіна про «єдину та неподільну Росію», зокрема [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталін]] у доповіді на XII з'їзді [[Комуністична партія Радянського Союзу|ВКП(б)]] сказав: «…Бродять бажання влаштувати в мирному порядку те, чого не вдалося влаштувати Денікіну, тобто створити так звану єдину і неподільну»<ref>«XII съезд РКП (б)…», с. 441.</ref>.

== Нагороди ==
* [[Знак 1-го Кубанського (Льодового) походу]] №&nbsp;3 (1918)
* [[Золота зброя «За хоробрість»|Георгіївська зброя]], оздоблена діамантами, з надписом «За двократне визволення Луцька» (22.09.1916)
* [[Золота зброя «За хоробрість»|Георгіївська зброя]] (10.11.1915)
* [[Орден святого Георгія (Російська імперія)|Орден Святого Георгія]] 3-го ступеня (3.11.1915)
* [[Орден святого Георгія (Російська імперія)|Орден Святого Георгія]] 4-го ступеня (24.04.1915)
* [[Імператорський орден Святого Рівноапостольного князя Володимира|Орден Святого Володимира]] 3-го ступеня (18.04.1914)
* [[Імператорський орден Святого Рівноапостольного князя Володимира|Орден Святого Володимира]] 4-го ступеня (6.12.1909)
* [[Орден Святої Анни]] 2-го ступеня з мечами (1905)
* [[Орден Святого Станіслава]] 2-го ступеня з мечами (1904)
* [[Орден Святої Анни]] 3-го ступеня з мечами і бантами (1904)
* [[Орден Святого Станіслава]] 3-го ступеня (1902)

'''Зарубіжні:'''
* Почесний лицар-командор [[Орден Лазні|Ордена Лазні]] ([[Велика Британія]], 1919)
* [[Орден Михая Хороброго]] 3-го ступеня ([[Румунія]], 1917)
* [[Військовий Хрест 1914-1918 (Франція)|Військовий Хрест 1914–1918]] ([[Франція]], 1917)

== Примітки ==
{{reflist}}

== Джерела та література ==
* ''А.&nbsp;О.&nbsp;Буравченков''. [http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Denikin_A Денікін Антон Іванович ] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160609211803/http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Denikin_A |date=9 червня 2016 }} // {{ЕІУ|2|335}}
* ''А.&nbsp;О.&nbsp;Буравченков''. [http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Denikina_rezhym_v_Ukra Денікіна режим в Україні 1919—1920] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160609224559/http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Denikina_rezhym_v_Ukra |date=9 червня 2016 }} // там само
* ''П.&nbsp;П.&nbsp;Гай-Нижник''. [http://esu.com.ua/search_articles.php?id=26020 Денікін Антон Іванович ] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160610182745/http://esu.com.ua/search_articles.php?id=26020 |date=10 червня 2016 }} // {{ЕСУ}}
* [https://web.archive.org/web/20120421164659/http://unknownwar.info/-_862/ Генерал А.&nbsp;И.&nbsp;Деникин. Очерки русской смуты. Том первый. Выпуск второй. Крушение власти и армии. Февраль-сентябрь 1917/ Том третий. Белое движение и борьба добровольческой армии. Май&nbsp;— октябрь 1918 года (уривки в частині, що стосується України)]
== Посилання ==
* {{УСЕ-4|[http://slovopedia.org.ua/29/53396/10014.html Денікін Антон Іванович]}}
{{бібліоінформація}}

[[Категорія:Випускники Військової академії Генштабу]]
[[Категорія:Учасники російсько-японської війни]]
[[Категорія:Російські військовики Першої світової війни‎]]
[[Категорія:Вояки Добровольчої армії]]
[[Категорія:Учасники Громадянської війни в Росії]]
[[Категорія:Уродженці Влоцлавка]]
[[Категорія:Поховані на Донському кладовищі]]
[[Категорія:Відмічені в українофобії]]
[[Категорія:Південь Росії (держава)]]
[[Категорія:Померли в Анн-Арборі]]