Перегляд вихідного коду сторінки Морейська війна (1684—1699)

{{Картка:Збройний конфлікт
|назва        = Морейська війна (1684-1699)
|частина      = [[Велика турецька війна]] <br />та [[Османсько-венеційські війни]]
|зображення   = Peloponnese Middle Ages map-en.svg
|підпис       = Морея (півострів Пелопоннес)
|дата1        = 25 квітня 1684 – 26 січня 1699<br />({{Age in years, months, weeks and days|month1=04|day1=25|year1=1684|month2=01|day2=26|year2=1699}})
|місце        = [[Пелопоннес]], південний [[Епір]], [[Центральна Греція]], [[Егейське море]], [[Чорногорія]]
|привід       = 
|результат    = Перемога Венеційської республіки
|територіальні зміни = Морея перейшла під владу [[Венеційська республіка|Венеції]]; Венеційці отримали деякі ділянки у внутрішній Даламації
|сторони1     = [[Файл:Flag of Most Serene Republic of Venice.svg|30px]] [[Венеційська республіка]]<br/>{{flag|Holy Roman Empire}} [[Священна Римська імперія]]<br/>{{flagicon|SMOM}} [[Мальтійський орден]]<br/>[[Файл:Flag of Savoie.svg|20px]] [[Савойське герцогство]]<br/>[[Файл:CoA Pontifical States 02.svg|20px]] [[Папська держава]]<br/>[[Файл:Cross of saint stephen.svg|20px]]Лицарі Св.Стефана<br/>Грецькі повстанці<br/>[[Файл:Flag_of_the_Prince-Bishopric_of_Montenegro.svg|20px]] [[Чорногорія|Чорногорські добровольці]]<br/>[[Морлахи]] та [[Хорвати]]
|сторони2     = [[Файл:Flag of the Ottoman Empire (1453-1844).svg|24px]] [[Османська імперія]]<br/>{{flagicon image|Mani Flag (Greece).svg}} [[Маніоти]] (з 1684 по 1696)
<br/>''Османські вассали:''
* [[Єгипетський еялет]]
* [[Османська Триполітанія]]
* [[Османський Туніс]]
|командувач1  = [[Файл:Flag of Most Serene Republic of Venice.svg|30px]] [[Франческо Морозіні]]<br/>{{flag|Holy Roman Empire}} Отто Вільгельм Кенігсмарк<br/>[[Файл:Flag of Most Serene Republic of Venice.svg|30px]] Джироламо Корнаро<br/>Байо Півлянін
|командувач2  = [[Файл:Flag of the Ottoman Empire (1453-1844).svg|24px]] [[Мегмед IV]]<br/>[[Файл:Flag of the Ottoman Empire (1453-1844).svg|24px]] [[Сулейман II]]<br/>[[Файл:Flag of the Ottoman Empire (1453-1844).svg|24px]] [[Ахмед II]]<br/>[[Файл:Flag of the Ottoman Empire (1453-1844).svg|24px]] Ісмаїл-паша<br/>[[Файл:Flag of the Ottoman Empire (1453-1844).svg|24px]] Махмуд-паша<br/>Лімберакіс Геракаріс
|сили1        = 
|сили2        = 
|втрати1      = 
|втрати2      = 
|примітки     = 
}}
{{Османсько-венеційські війни}}
'''Морейська війна''' ({{Lang-it|Guerra di Morea}}), також відома як '''шоста [[Османсько-венеційські війни|османсько-венеційська війна]]'''&nbsp;— війна, що велась між [[Венеційська республіка|Венеційською республікою]] та [[Османська імперія|Османською імперією]] в 1684—1699 роках і була частиною ширшого османсько-європейського конфлікту, відомого як «<nowiki/>[[Велика турецька війна]]<nowiki/>». Військові дії між венеційцями та османами проходили від [[Далмація|Далмації]] до [[Егейське море|Егейського моря]], але головною кампанією війни було завоювання венеційцями півострова [[Морея]] ([[Пелопоннес]]) на півдні Греції. Венеційцы прагнули помститися за втрату [[Крит]]у під час нещодавньої [[Кандійська війна (1645—1669)|Кандійської війни (1645—1669)]]. В цей час Османська імперія була втягнута у боротьбу на півночі проти [[Габсбурзька монархія|Габсбургів]]{{Spaced ndash}}починаючи з невдалої [[Віденська битва|спроби Османської імперії завоювати Відень]] і закінчуючи тим, що Габсбурги [[Облога Буди (1686)|завоювали Буду та всю Угорщину]], що позбавило Османську імперію можливості зосередити свої сили проти венеційців. Таким чином, Морейська війна була єдиним з усіх численних [[Османсько-венеційські війни|османсько-венеційських протистоянь]], з якого Венеція вийшла переможцем, захопивши у османів значні території. Проте експансіоністське відродження Венеції було недовгим, оскільки усі надбання венеційців в результаті Морейської війни були втрачені вже під час наступної, так завної [[Сьома османсько-венеційська війна (1714—1718)|Другої Морейської війни]], яка відбулась в 1714-1718 роках.

== Передумови ==
Ще з часів поділу [[Візантійська імперія|Візантійської імперії]] після [[Четвертий хрестовий похід|Четвертого хрестового походу]], Венеція утримувала кілька островів в [[Егейське море|Егейському]] та [[Іонічне море|Іонічному морях]], а також низку стратегічно розташованих фортець вздовж узбережжя материкової Греції. З піднесенням [[Османська імперія|Османської імперії]], протягом XVI - початку XVII століть в пятьох османсько-венеційських війнах Венеція втратили більшість із них, включаючи [[Кіпр]] та [[Евбея|Евбею]] ([[Сеньйорія Негропонте|Негропонт]]) на користь Османської імперії. Між 1645 і 1669 роками венеційці й османи вели довгу й витратну [[Кандійська війна (1645—1669)|війну]] за останнє велике венеційське володіння в Егейському морі - острів [[Крит]]. Під час цієї війни венеційський командувач [[Франческо Морозіні]] вступив у контакт із повсталими [[Маніоти|маніотами]] в [[Морея|Мореї]] ([[Пелопоннес|Пелопонеському півострові]]) в Греції. Вони домовилися провести спільний похід в Мореї. У 1659 році Морозіні висадився в Мореї і разом з маніотами захопив [[Каламата|Каламату]]. Невдовзі після цього він був змушений повернутися на Крит, і пелопоннеська авантюра провалилася.&nbsp;

Протягом XVII століття османи залишалися головною політичною та військовою силою в Європі, але ознаки занепаду були очевидними: османська економіка страждала через приток в Європу золота та срібла з Америки, дедалі більшого незбалансованого бюджету та неодноразової девальвації валюти, у той час як традиційна кавалерійська система [[Тімаріоти|тимаріотів]] і [[яничари]], які становили ядро османської армії, втрачали якість і дедалі більше їх замінювали іррегулярні сили, які поступалися регулярним європейським арміям{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=8–9}}. Реформаційні зусилля султана [[Мурад IV|Мурада IV]] (правив в 1623—1640 роках), та вміла адміністрація династії [[Великий візир|великих візирів]] [[Кепрюлю]], члени якої безперервно керували Імперією в 1656—1683 роках, зуміла утримати владу Османської імперії та навіть завоювати Крит, але довга та тривала Кандійська війна виснажила Османські ресурси{{Sfn|Chasiotis|1975|с=9}}.

В результаті [[Польсько-турецька війна (1672—1676)|польсько-османської війни (1672–76)]] османи забезпечили свою останню територіальну експансію в Європі завоюванням [[Поділля]], а потім [[Московсько-турецька війна (1676—1681)|спробували]] напасти на [[Правобережна Україна|територію правобережної України]], але були [[Московсько-турецька війна (1676—1681)|відбиті росіянами]]. За [[Бахчисарайський мирний договір|Бахчисарайським договором]] річка [[Дніпро]] стала кордоном між Османською імперією та Росією{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=13–14}}.

У 1683 році спалахнула [[Велика турецька війна|нова війна]] між [[Габсбурзька монархія|Австрією]] та османами, коли велика османська армія просувалася до [[Відень|Відня]] . Османська облога була прорвана в [[Віденська битва|битві під Віднем]] королем Польщі [[Ян III Собеський|Яном Собеським]]{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=14–16}}. У результаті 5 березня 1684 року в [[Лінц]]і між імператором [[Леопольд I Габсбург|Леопольдом I]] Собеським і [[Дож Венеції|дожем Венеції]] [[Маркантоніо Джустіньян|Маркантоніо Джустініаном]] була створена антиосманська [[Священна ліга (1684)|Священна ліга]]{{Sfn|Setton|1991|с=271}}. Протягом наступних кількох років австрійці повернули Угорщину з-під османського контролю і навіть [[Облога Белграда (1688)|захопили]] [[Белград]] у 1688 році, а наступного року дійшли до [[Ниш|Ніша]] та [[Видин|Відіна]]{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=16–17}}. Австрійці тепер були надмірно розширені, а також були втягнуті у [[Війна Аугсбурзької ліги|Війну Аугсбурзької ліги]] (1688–97) проти Франції. Османи під проводом іншого великого візира Кепрюлю, [[Фазіл Мустафа Кепрюлю|Фазіла Мустафи-паші]], відновили ініціативу та відтіснили австрійців, відновивши Ніш і Відін у 1690 році та розпочавши рейди через Дунай. Після 1696 року ситуація знову змінилася: [[Азовські походи (1695—1696)|захоплення]] [[Азов (місто)|Азова]] росіянами в 1696 році, а потім катастрофічна поразка від [[Євген Савойський|Євгена Савойського]] в [[Битва під Зентою (1697)|битві під Зентою]] у вересні 1697 року. Після цього між ворогуючими сторонами почалися переговори, які призвели до підписання [[Карловицький конгрес|Карловіцького миру]] в 1699 році{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=17–19}}.

== Підготовка Венеції до війни ==
[[Файл:South-eastern_Europe_1672.jpg|міні|250x250пкс| Карта південно-східної Європи {{Circa|1670}} .|ліворуч]]
Австрійці та поляки вважали участь Венеції у війні корисним доповненням до їх операцій у Центральній Європі, оскільки венеційський флот міг нейтралізувати  османські морські сили а також змусити османів відволікти частину своїх сил від центральноєвропейських фронтів{{Sfn|Setton|1991|с=272}}{{Sfn|Topping|1976|с=159}}. З венеційського боку дебати в Сенаті щодо вступу у війну були гарячими, але врешті перемогла військова партія, яка вважала цей момент чудовою та унікальною можливістю для реваншу за поразки в попередніх [[Османсько-венеційські війни|османсько-венеційських війнах]]{{Sfn|Topping|1976|с=160}}. У результаті, коли 25 квітня 1684 року до Венеції надійшла звістка про створення [[Священна ліга (1684)|Священної ліги]], вперше і востаннє в довгій історії [[Османсько-венеційські війни|османсько-венеційських війн]]Сереніссіма оголосила війну Османській імперії, а не навпаки{{Sfn|Chasiotis|1975|с=19}}{{Sfn|Finlay|1877|с=172}}.

Проте на момент початку війни військові сили Венеційської республіки були мізерними. Довга [[Кандійська війна (1645—1669)|Кандійська війна]] за Крит виснажила ресурси Венеції і ппризвела до занепаду її влади в Північній Італії та на узбережжі [[Адріатичне море|Адріатичного моря]]. У той час, як венеційський флот складалася з десятка [[Галеас|галеасів]], тридцяти вітрильних [[Мановар|військових кораблів]] і тридцяти [[Галера|галер]], а також допоміжних суден та був достатньо грозною силою, сухопутна венеційська армія складалася з восьми тисячі не дуже дисциплінованих регулярних військ. Їх доповняли численні і добре оснащені місцеві ополчення, але вони не могли бути використані за межами Італії. Дохід також був мізерним, трохи більше двох мільйонів [[цехін]]ів на рік{{Sfn|Chasiotis|1975|с=19}}{{Sfn|Finlay|1877|с=174}}.

Згідно зі звітами англійського посла в [[Блискуча Порта|Порті]] лорда Чандоса, становище османів було ще гіршим: на суші вони переживали зазнали ряд поразок, тож султану довелося подвоїти платню своїх військ і вдатись до примусового призову. Водночас Чандос зазначив, що [[Флот Османської імперії|османський флот]] перебував у важкому стані і був ледь здатний спорядити десяток військових кораблів. Це надавало венеційцям беззаперечну перевагу на морі і османи вдалися до використання легких і швидких галер, щоб уникати венеційського флоту та постачати запаси до своїх фортеці вздовж узбережжя{{Sfn|Setton|1991|сторінки=275–276}}. Зважаючи на свою фінансову слабкість, республіка вирішила розпочати напад на територію Османської імперії, де вони могли залучити місцевих союзників та стягувати данину для утримання власної армії, перш ніж Османи зможуть оговтатися від шоку та втрат, зазнаних під Віднем{{Sfn|Finlay|1877|с=174}}. Крім того, Венеція отримала значну фінансову допомогу від [[Інокентій XI|папи Інокентія XI]], який відіграв провідну роль у формуванні Священної ліги та «майже спустошив [[Курія|курію]], збільшуючи субсидії для союзників»{{Sfn|Topping|1976|с=160}}.

У січні 1684 року головнокомандувачем експедиційного корпусу був обраний [[Франческо Морозіні]], який мав великий досвід операцій у Греції. Венеція збільшила свої морські та сухопутні сили, залучивши велику кількість найманців з Італії та німецьких держав, а також збирала кошти, продаючи державні посади та дворянські титули. [[Госпітальєри|Мальтійські лицарі]], [[Савойське герцогство]], [[Папська держава]] та [[Орден Святого Стефана (Тосканський)|лицарі Святого Стефана Тосканського]] надали фінансову та військову допомогу людьми та кораблями, а до венеційської армії було відряджено досвідчених австрійських офіцерів{{Sfn|Chasiotis|1975|с=19}}. На [[Іонічні острови|Іонічних островах]], які перебували під владою Венеції, також були вжиті мобілізаційні заходи - було набрано понад 2 тис. солдатів, крім матросів і веслярів для флоту{{Sfn|Chasiotis|1975|с=19}}. 10 червня 1684 року Морозіні відплив з Венеції на чолі флотилії з трьох [[Галера|галер]], двох [[Галеас|галеасів]] і кількох допоміжних суден. Дорогою на [[Керкіра|Корфу]] до нього приєдналися ще чотири венеційські, п'ять папських, сім мальтійських і чотири тосканські галери. На Корфу вони об'єдналися з місцевими військово-морськими та військовими силами, а також силами, сформованими знатними грецькими родинами з [[Іонічні острови|Іонічних островів]]{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=19–20}}.

== Венеційський наступ ==

=== Операції в західній Греції (1684) ===
[[Файл:Piazza_di_Sta_Maura_-_Peeters_Jacob_-_1686.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Ескіз облоги [[Лефкада|Санта-Маури]], автор [[Jacob Peeters|Джейкоб Пітерс]]]]
Першою метою венеційського флоту став острів [[Лефкада|Санта-Маура]] (сучасна Лефкада) в [[Іонічні острови|Іонічному архіпелазі]]. Політичний суперник Морозіні, [[Girolamo Corner|Джироламо Корнер]], намагався випередити його і захопити фортецю Санта-Маура (яка, на його думку, була слабо захищеною) до прибуття флоту з Венеції. З невеликими силами він відплив із Корфу на острів, але, побачивши у фортеці великий гарнізон, повернув назад. В результаті цієї невдачі Корнер був відсторонений на перший рік війни, протягом якого він служив генерал- ''провідором'' Іонічних островів, перш ніж його призначили командувати [[Далмація|Далмацією]] наприкінці 1685 року{{Sfn|Paton|1940|сторінки=48–49}}. 18 липня 1684 року Морозіні залишив Корфу і через два дні прибув до Санта-Маури. Після 16-денної облоги 6 серпня 1684 року фортеця капітулювала{{Sfn|Chasiotis|1975|с=20}}{{Sfn|Setton|1991|сторінки=290–291}}.
[[Файл:IAN_0214_detail_Coronelli_1691_Preveza.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Гравюра венеційської атаки на [[Превеза|Превезу]], художник [[Вінченцо Марія Коронеллі|Вінченцо Коронеллі]]]]
Потім венеційці перейшли на материк в область [[Акарнанія]]. Прибережний острів Петалас був зайнятий 10 серпня графом Нікколо ді Страссольдо та Анджело Делладечіма. Підкріплені грецькими добровольцями, переважно з [[Кефалонія|Кефалонії]], венеційці захопили міста Етоліко та [[Месолонгіон|Міссолонгі]]. Лідери арванітів (православних албанців) з усього [[Епір (географічний регіон)|Епіру]], з Гімарри та Сулі, а також капітани [[Арматоли|арматолоїдів]] Акарнанії та Аграфи зв'язалися з венеційцями з пропозиціями щодо спільної боротьби з османами. З наступом венеційців відбулося загальне повстання в районі Валтос і Ксіромеро . Мусульманські села зазнали нападів, пограбувань і підпалів, і османське панування впало на західній [[Центральна Греція|континентальній Греції]]. До кінця місяця османи утримували лише прибережні фортеці [[Превеза]] та [[Воніца]]{{Sfn|Chasiotis|1975|с=20}}. Венеційський флот здійснив кілька рейдів вздовж узбережжя [[Епір (географічний регіон)|Епіру]] аж до [[Ігумениця|Ігумениці]] і навіть на північно-західному узбережжі [[Пелопоннес]]у, поблизу [[Патри|Патр]], перед тим, як розпочати узгоджену спробу захопити [[Замок Бука|замок в Превезі]] 21 вересня. Через вісім днів замок здався, а через кілька днів Воніца була захоплена людьми Делладечіми. Наприкінці осені Морозіні призначив Делладечіму військовим губернатором регіону, що простягається від [[Амбракійська затока|Амбракійської затоки]] до річки [[Ахелоос]]{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=20–21}}. Уже на початку війни венеційці почали зазнавати великих втрат через хвороби, зокрема від них помер граф Стразолдо{{Sfn|Finlay|1877|с=175}}. Ці перші успіхи були важливі для венеційців, оскільки вони забезпечили їхні зв'язки з Венецією, позбавили османів можливості переміщення військ через територію та стали плацдармом для можливих майбутніх завоювань на материковій Греції{{Sfn|Chasiotis|1975|с=22}}.

У той же час Венеція приступила до надання Морозіні додаткових військ і уклала договори з правителями [[Курфюрство Саксонія|Саксонії]] та [[Герцогство Брауншвейг-Люнебург|Ганновера]], які мали надати контингенти найманців. Після підписання договору в грудні 1684 року, 2500 ганноверців приєдналися до Морозіні в червні 1685 року, а 3300 саксів прибули через кілька місяців. Навесні та на початку червня 1685 року венеційські війська зібралися на [[Керкіра|Корфу]], [[Превеза|Превезі]] та Драгаместо : 37 галер (17 з яких тосканські, папські чи мальтійські), 5 галеас, 19 вітрильних кораблів і 12 [[Галіот|галеотів]], 6400 венеційських військ (2400 ганноверців). і 1000 далматинців), 1000 мальтійських військ, 300 флорентійців і 400 папських солдатів. До них додалося кілька сотень військовозобов'язаних і добровольців греків з [[Іонічні острови|Іонічних островів]] і материка{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=175–176, 177 (note 2)}}{{Sfn|Chasiotis|1975|с=23}}.

=== Завоювання Мореї (1685–87) ===

==== Корон і Мані (1685) ====
[[Файл:Città,_e_Fortezza_di_Coron_Battuta,_e_pressa_dall'Armi_Ven-_l'Anno_1685_-_Coronelli_Vincenzo_-_1687.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Облога Корона, зображена [[Вінченцо Марія Коронеллі|Вінченцо Коронеллі]]]]
[[Файл:La_battaglia_sotto_Calamata_-_Coronelli_Vincenzo_-_1687.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Битва при Каламаті, художник Вінченцо Коронеллі]]
Забезпечивши собі тил протягом минулого року, Морозіні націлився на Пелопоннес, де греки почали виявляти ознаки повстання. Вже навесні 1684 року османська влада заарештувала і стратила за участь у революційних гуртках митрополита [[Коринф|Коринфа]] Захарію. У той же час почалися повстанські рухи серед [[Маніоти|маніотів]], які обурювалися втратою привілеїв і автономії, включаючи встановлення османських гарнізонів у фортецях [[Zarnata|Зарната]], Келефа і Пассавас, від яких вони постраждали через співпрацю з венеційцями в Критська війна. На початку осені зібрання під головуванням місцевого єпископа Йоакима вирішило звернутися до венеційців за допомогою, і 20 жовтня посольство з десяти чоловік прибуло на Закінф для лікування Морозіні. Дискусії тривали до лютого 1685 року, коли нарешті венеційський головнокомандувач вирішив надати маніотам певну кількість гармат і боєприпасів. Тим часом османська влада не сиділа без діла. Уже в попередні місяці вони посилили свої війська в [[Лаконія|Лаконії]], а в лютому новий ''[[сераскер]]'' Мореї, Ісмаїл-паша, вторгся на [[Мані (півострів)|півострів Мані]] з 10 000 чоловік. Маніоти чинили опір, але їхні повторні благання про допомогу до венеційців на початку березня призвели лише до відправки чотирьох кораблів з боєприпасами під командуванням Даніеля Долфіна. У результаті маніоти були змушені підкоритися і віддати своїх дітей у заручники ''сераскеру'' {{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=20, 22–23}}{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=176–177}}.

Нарешті 21 червня венеційський флот відплив до Пелопоннесу, а 25 червня венеційська армія чисельністю понад 8000 чоловік висадилася біля колишнього венеційського форту Корон (Короні) і взяла його в облогу. Маніоти спочатку залишалися пасивними, і деякий час позиції християнських військ, що облягали, загрожували військам на чолі з губернатором [[Нафпліон|Науплії]] Халілом-пашою та свіжими підкріпленнями, висадженими османським флотом під командуванням [[Капудан-паша|Капудан-паші]], обидва в Науплії і в [[Каламата|Каламаті]]. Османські спроби прорвати облогу зазнали поразки, і 11 серпня фортеця здалася. Незважаючи на обіцянку безпечного проходу, гарнізон було вбито через підозру у зраді{{Sfn|Chasiotis|1975|с=23}}{{Sfn|Finlay|1877|с=177}}.

У завершальній стадії облоги брали участь 230 маніотів під командуванням закінфського вельможі Павлоса Макріса, і незабаром у регіоні знову піднялося повстання, підбадьорене присутністю Морозіні в Короні. Тепер венеційський командувач націлився на [[Каламата|Каламату]], де [[Капудан-паша]] висадив 6000 піхотинців і 2000 [[Сипахи|кіннотників]], і встановив укріплений табір. 10 вересня венеційці та маніоти домоглися капітуляції фортеці Зарната, його гарнізону з 600 осіб було дозволено безпечно пройти до Каламати, але його командир пішов у відставку до Венеції та отримав багату пенсію. Після того, як капудан-паша відхилив пропозицію Морозіні розігнати його армію, венеційська армія, посилена 3300 саксами під командуванням генерала [[Hannibal von Degenfeld|Ганнібала фон Дегенфельда]], напала на османський табір і розгромила їх 14 вересня. Каламата здалася без бою, її замок було зруйновано, а до кінця вересня залишилися османські гарнізони в Келафі та Пассавасі капітулювали та евакуювали Мані. Пасавас був зруйнований, але венеційці, у свою чергу, розмістили власні гарнізони в Келафі та Зарнаті, а також на прибережному острові [[Marathonisi|Маратонісі]], щоб стежити за непокірними маніотами, перш ніж повернутися на Іонічні острови зимувати{{Sfn|Chasiotis|1975|с=23}}{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=177–179}}.

Сезон кампанії завершився взяттям і зруйнуванням [[Ігумениця|Ігумениці]] 11 листопада. {{Sfn|Chasiotis|1975|с=23}} Знову хвороба завдала шкоди венеційській армії на її зимових квартирах. Втрати були особливо важкими серед німецьких контингентів, які скаржилися на недбалість, виявлену до них з боку венеційської влади, і на часто зіпсовану їжу, яку їм надсилали: тільки ганноверці втратили 736 чоловік через хворобу в період з квітня 1685 по січень 1686, як проти 256 у бою{{Sfn|Finlay|1877|с=179 (note 1)}}.

==== Наварино, Модон і Науплія (1686) ====
[[Файл:Modon.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Вид на фортецю та гавань Модон у 1688 році]]
У наступному році османи перехопили ініціативу, атакувавши Келефу на початку березня, змусивши Морозіні прискорити свій відхід з Іонічних островів. Османи зняли облогу та відступили після прибуття венеційського флоту під Веньєрі, а 30 березня Морозіні почав висадку своїх військ у Мессенійській затоці{{Sfn|Chasiotis|1975|с=23}}{{Sfn|Finlay|1877|с=179}}. венеційські сили збиралися повільно, і Морозіні довелося чекати прибуття підкріплення у вигляді 13 галер з Папської області та [[Велике герцогство Тосканське|Великого герцогства Тоскани]], а також інших найманців, які зібрали його армію приблизно до 10 000 піших і 1000 коней, перш ніж почати свій наступ наприкінці травня. За рекомендацією самого Морозіні, ветеран шведського маршала Отто Вільгельм Кенігсмарк був призначений головою сухопутних військ, а Морозіні зберіг командування флотом. Кенігсмарк також попросив і отримав дозвіл, щоб венеційці найняли кількох інших досвідчених офіцерів, зокрема експертів з облогової війни{{Sfn|Finlay|1877|с=179}}{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=23–24}}.

2 червня Кенігсмарк висадив свою армію в [[Пілос]]і, де наступного дня здався [[Стара фортеця (Наваріно)|Стара фортеця Наварино]] після того, як [[акведук]], що подавав до неї воду, був зруйнований. Його гарнізон, що складався з чорношкірих африканців, був перевезений до [[Александрія|Александрії]]. Більш сучасна [[Нова фортеця (Наваріно)|фортеця Нове Наварино]] також була обложена та здана 14 червня після того, як один із її магазинів вибухнув, убивши її командира Сефера Пашу та багатьох його старших офіцерів. Його гарнізон, 1500 солдатів і стільки ж цивільних утриманців, були перевезені до [[Триполі]]. Спроби османського ''сераскера'' звільнити фортецю або перешкодити венеційцям закінчилися поразкою в битві, після чого 22 червня венеційці перейшли до блокади та взяли в облогу іншу колишню венеційську фортецю, Модон (Метоні). Незважаючи на те, що форт був добре укріплений, оснащений сотнею гармат і тисячним гарнізоном, він здався 7 липня після тривалих бомбардувань і послідовних венеційських штурмів. Його 4000 населення також було перевезено до Триполі. У той же час венеційська ескадра і далматинські війська захопили форт Аркадія (сучасна Кіпарісія) північніше{{Sfn|Chasiotis|1975|с=24}}{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=179–180}}.
[[Файл:Napoli_di_Romania_(2)_-_Coronelli_Vincenzo_-_1688.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Вид на Науплію з моря, на фоні височини Паламіді, художник Вінченцо Коронеллі]]
Тоді венеційці блискавичним кроком відійшли від Месенії та висадили її в Толо між 30 липня та 4 серпня, на відстані вражаючої відстані від столиці Пелопоннесу, Навплії. У перший же день Кенігсмарк повів свої війська, щоб захопити пагорб [[Паламіді]], який на той час був погано укріплений і виходив на місто. Командувач міста, Мустафа-паша, перевів мирних жителів до цитаделі [[Акронафплія|Акронафплії]] та надіслав термінові повідомлення ''сераскеру'' Ісмаїлу-паші про допомогу; перш ніж венеційці встигли завершити свою висадку, Ісмаїл-паша прибув до [[Аргос]]а з 4000 кінними і 3000 піших і спробував допомогти обложеному гарнізону. 7 серпня венеційці почали наступ на армію допомоги, якій вдалося захопити Аргос і змусити пашу відступити до [[Стародавній Коринф|Коринфа]], але протягом двох тижнів, починаючи з 16 серпня, війська Кенігсмарка були змушені безперервно відбивати атаки сил Ісмаїла-паші, відбиватися вилазки обложеного гарнізону та впоратися з новим спалахом чуми&nbsp;— ганноверці нарахували 1200 із 2750 чоловік як хворих і поранених. 29 серпня Ісмаїл-паша почав широкомасштабну атаку на венеційський табір, але зазнав важкої поразки після того, як Морозіні висадив 2000 чоловік з флоту на своєму фланзі. Того ж дня Мустафа-паша здав місто, а наступного дня Морозіні влаштував тріумфальний вступ до міста. Сім тисяч мусульман міста, включаючи гарнізон, були перевезені в [[Бозджаада (острів)|Тенедос]]{{Sfn|Chasiotis|1975|с=24}}{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=181–182}}. Звістка про цю велику перемогу була зустрінута у Венеції з радістю та святкуванням. Науплія стала основною базою венеційців, тоді як Ісмаїл-паша відійшов до [[Егіо|Востиці]] на півночі Пелопоннесу після посилення гарнізонів у Коринті, які контролювали прохід до [[Центральна Греція|Центральної Греції]]. Османські сили в інших місцях впали в безлад, коли поширювалися неправдиві чутки про те, що султан наказав евакуювати Пелопоннес; таким чином у Каритайні османські війська вбили свого командира й розсіялися{{Sfn|Chasiotis|1975|с=24}}.

Османський флот під командуванням Капудан-паші, який прибув у [[Саронічна затока|Саронічну затоку]] для зміцнення османських позицій у Коринті, був змушений повернутися до своєї бази в [[Дарданелли|Дарданеллах]] . На початку жовтня Морозіні очолив власні кораблі в марних пошуках османського флоту; у рамках цієї експедиції Морозіні висадився в [[Пірей|Піреї]], де його зустрів митрополит Афін Яків і знатні особи міста, які запропонували йому 9000 реалів як данину. Відвідавши [[Саламін]], [[Егіна|Егіну]] та [[Ідра|Гідру]], 16 жовтня Морозіні повернувся з флотом до бухти Навпліона{{Sfn|Chasiotis|1975|с=24}}. Приблизно в той самий час невдоволення серед німецьких найманців через їхні втрати від хвороб і сприйману недбалість у розподілі здобичі досягло свого піку, і багато хто, включаючи весь саксонський контингент, повернулися додому. Тим не менш, Венеція змогла компенсувати збитки шляхом нового найму в [[Гессен-Кассель|Гессені]], [[Герцогство Вюртемберг|Вюртемберзі]] та Ганновері. Через неминучий початок Дев'ятирічної війни та загальний попит на найманців більшість новобранців не були солдатами-ветеранами; вербувальники були навіть змушені вербувати французьких дезертирів, і понад 200 чоловіків дезертирували по черзі під час маршу до Венеції. Знову необхідність чекати підкріплення відклала початок венеційських операцій у 1687 році до липня{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=24–25}}{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=180–183}}.

==== Патри і завершення завоювання (1687) ====
[[Файл:Patrasso_-_Coronelli_Vincenzo_Maria_-_1708.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Вид на Патри в 1708 році, художник Вінченцо Коронеллі]]
Тим часом османи сформували міцний табір у [[Патри|Патрах]] із 10 000 чоловік під керівництвом Мехмеда-паші. Оскільки османи були поповнені з [[Коринфська затока|Коринфської затоки]] невеликими суднами, першим кроком Морозіні було встановлення морської блокади північного узбережжя Пелопоннесу. Потім, 22 липня, Морозіні висадив перший із своїх 14 000 військ на захід від Патр. Через два дні, після того, як основна частина венеційських сил висадилася, Кенігсмарк повів свою армію, щоб атакувати османський табір, вибравши слабке місце в його обороні. Османи хоробро билися, але до кінця дня вони були змушені відступити, залишивши понад 2000 убитих і поранених, 160 гармат і багато припасів, 14 кораблів і власний прапор свого командира{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=25–26}}{{Sfn|Finlay|1877|с=183}}. Поразка деморалізувала османський гарнізон [[Фортеця Патр|замку Патри]], який покинув його та втік до фортеці [[Ріо (Греція)|Ріо]] («<nowiki/>[[Фортеця Ріо|замок Морея]]<nowiki/>»). Наступного дня, коли венеційські кораблі патрулювали біля берега, Мехмед і його війська також покинули Ріо та втекли на схід. Відступ швидко переріс у паніку, до якої часто приєднувалися грецькі селяни, і яка того ж дня поширилася на материк через Коринфську затоку. Таким чином, протягом одного дня, 25 липня, венеційці змогли без протидії захопити форти-близнюки Ріо та [[Антіріо]] («Малі Дарданелли») і замок [[Навпакт|Наупактос]] (Лепанто). Османи зупинили свій відступ лише під [[Фіви|Фівами]], де Мехмед-паша приступив до перегрупування своїх сил{{Sfn|Chasiotis|1975|с=26}}.

Венеційці продовжили цей успіх підкоренням останніх османських бастіонів на Пелопоннесі: [[Хлемуці]] здався Анджело де Негрі із Закінфа 27 липня, а Кенігсмарк рушив на схід до Коринфа. Османський гарнізон залишив [[Акрокоринф|Акрокоринт]] при його наближенні після того, як підпалив місто, яке було захоплене венеційцями 7 серпня. Тепер Морозіні віддав наказ про підготовку кампанії через [[Коринфський перешийок]] до Афін, перш ніж вирушити до [[Містра|Містри]], де він переконав османський гарнізон здатися, а маніоти зайняли Каритайну, покинуту османським гарнізоном. Пелопоннес перебував під повним контролем Венеції, і лише форт [[Монемвасія]] (Мальвазія) на південному сході, який був взятий в облогу 3 вересня, продовжував опір, протримавшись до 1690 року{{Sfn|Chasiotis|1975|с=26}}. Ці нові успіхи викликали велику радість у Венеції, і Морозіні та його офіцерам були віддані почесті. Морозіні отримав [[титул перемоги]] «''Пелопоннеський''», і його бронзовий бюст був виставлений у залі Великої ради Венеції, чого ніколи раніше не робили для живих громадян. Кенігсмарк був нагороджений 6000 [[Дукат (монета)|дукатами]] в золотому посуді та підвищенням платні до 24 000 дукатів на рік, Максиміліан Вільгельм Брансвік-Люнебурзький, який командував ганноверськими військами, отримав прикрашений дорогоцінними каменями меч вартістю 4000 дукатів, і подібні подарунки були зроблені багатьом офіцерам. в армії{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=183–184}}.

=== Окупація Афін (1687–88) ===
[[Файл:Venetian_siege_of_Acropolis.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Гравюра із зображенням венеційської облоги [[Афінський акрополь|Афінського акрополя]], вересень 1687 року. Позначено траєкторію руху снаряда, що влучив у Парфенон, спричинивши його вибух.]]
Венеційські позиції на Пелопоннесі не могли бути безпечними, доки османи утримували східну Центральну Грецію, де [[Фіви]] та Негропонт ([[Халкіда]]) були значними військовими опорними пунктами{{Sfn|Chasiotis|1975|с=27}}. Таким чином, 21 вересня 1687 року армія Кенігсмарка чисельністю 10 750 чоловік висадилася в [[Елефсін|Елевсіні]], а венеційський флот увійшов у Пірей. Турки швидко евакуювали місто Афіни, але гарнізон і велика частина населення відступили до стародавнього [[Афінський акрополь|Афінського Акрополя]], вирішивши протриматися, поки не прибуде підкріплення з Фів. Венеційська армія встановила гармати та мінометні батареї на [[Пнікс]] та інших висотах навколо міста та почала облогу Акрополя, яка тривала шість днів (23–29 вересня) і завдала значних руйнувань стародавнім пам'яткам. Османи спочатку зруйнували [[Храм Ніки Аптерос|храм Афіни Ніки]], щоб спорудити гарматну батарею, а 25 вересня венеційське гарматне ядро підірвало пороховий склад у [[Пропілеї|Пропілеях]] . Найважливішою завданою шкодою було руйнування [[Парфенон]]а . Турки використовували храм для зберігання боєприпасів, і коли ввечері 26 вересня 1687 року в будівлю влучив мінометний снаряд, внаслідок вибуху загинуло 300 осіб і було повністю зруйновано дах храму та більшість стін. Незважаючи на величезні руйнування, спричинені «чудесним пострілом», як назвав це Морозіні, турки продовжували захищати форт, поки 28 вересня Кенігсмарк не відбив спробу допомоги османської армії з Фів. Після цього гарнізон капітулював за умови перевезення до Смірни{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=27–28}} {{Sfn|Finlay|1877|сторінки=184–186}}.
[[Файл:Victoriae_navalis_monimentum_MDLXXI_-_Fanelli_Francesco_-_1695.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Тріумфальний вхід до [[Арсенал (Венеція)|Венеційського арсеналу]], побудованого між 1692 і 1694 роками, зі статуями левів, привезених Морозіні з Пірея.]]
Незважаючи на падіння Афін, становище Морозіні не було надійним. Османи накопичували армію у Фівах, і їх 2000-сильна кавалерія фактично контролювала [[Аттика|Аттику]], обмежуючи венеційців околицями Афін, тому венеційцям довелося встановити форти для безпеки дороги, що сполучала Афіни з Піреєм. 26 грудня 1400-осібний залишок ганноверського контингенту відійшов, і новий спалах чуми взимку ще більше послабив венеційські війська. Венеційцям вдалося залучити 500 [[Арваніти|арванітів]] із сільського населення Аттики як солдатів, але жоден інший грек не бажав приєднатися до венеційської армії. На раді 31 грудня було вирішено залишити Афіни та зосередитися на інших проектах, таких як завоювання Негропонте. У Муніхії був укріплений табір для забезпечення евакуації, і було запропоновано, але не погоджено, що стіни Акрополя повинні бути зруйновані. Коли венеційські приготування стали очевидними, багато афінян вирішили залишити, побоюючись османських репресій: 622 сім'ї, близько 4000–5000 осіб, були евакуйовані венеційськими кораблями та оселилися як колоністи в [[Коринфія|Арголіді, Коринфії]] [[Арголіда|,]] Патрах та на островах Егейського моря. Морозіні вирішив принаймні забрати кілька стародавніх пам'яток як здобич, але 19 березня статуї [[Посейдон]]а та колісниці [[Ніка|Ніки]] впали та розбилися на шматки, коли їх знімали із західного [[фронтон]]у Парфенона. Венеційці відмовилися від спроби видалити з храму подальші скульптури, а замість цього взяли кілька мармурових левів, у тому числі знаменитого Пірейського лева, який дав гавані її середньовічну назву «Порто-Леоне», і який сьогодні стоїть біля входу в [[Арсенал (Венеція)|Венеційську Арсенал]] . 10 квітня венеційці евакуювали Аттику на Пелопоннес. {{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=28–29}} {{Sfn|Finlay|1877|сторінки=186–188}}

=== Напад на Негропонте (1688) ===
[[Файл:Silver_medal_in_honour_of_Francesco_Morosini,_1688.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Медаль викарбувана в Нюрнберзі в 1688 році на честь завоювання Морозіні в Мореї та його обрання дожем Венеції]]
3 квітня 1688 року Морозіні було обрано новим [[Дож Венеції|дожем Венеції]], але він зберіг командування венеційськими військами в Греції. Сенат доклав великих зусиль, щоб поповнити свої сили в Греції, але знову необхідність чекати очікуваного підкріплення затримала початок операцій до кінця червня{{Sfn|Chasiotis|1975|с=29}}{{Sfn|Finlay|1877|с=189}}. Незважаючи на невдачу афінської експедиції, доля війни все ще була сприятливою: османи переживали низку поразок в Угорщині та Далмації: після катастрофічної [[Битва при Могачі (1687)|битви під Мохачем]] у листопаді 1687 року вибухнув заколот. що призвело до звільнення та страти великого візира Сарі Сулеймана-паші та навіть усунення султана [[Мегмед IV|Мехмеда IV]] (r. 1648—1687), якого змінив його брат [[Сулейман II]] (r. 1687—1691). {{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=29–30}} Кілька радників Морозіні запропонували сприятливий момент для спроби відвоювання Криту, але новий дож відмовився і наполягав на кампанії проти Негропонта{{Sfn|Chasiotis|1975|с=29}}.

11 липня перші венеційські війська почали висадку в Негропонте і через два дні взяли його в облогу. Венеційці зібрали значні сили, 13 000 війська та ще 10 000 чоловік у флоті, проти османського гарнізону з 6 000 чоловік, який чинив рішучий опір. Венеційський флот не зміг повністю заблокувати місто, що дозволило силам Ісмаїла-паші через протоку Евріп переправляти припаси до обложеного замку. Венеційці та їхні союзники зазнали великих втрат, особливо через черговий спалах чуми, включно з генералом Кенігсмарком, який помер від чуми 15 вересня, тоді як мальтійські лицарі та лицарі ордену Св. Стефана вийшли з облоги на початку осені. Після того, як остання атака 12 жовтня виявилася дорогою невдачею, Морозіні довелося визнати поразку. 22 жовтня венеційська армія, втративши загалом приблизно 9.000 чоловік залишили Негропонт і попрямували до Аргосу. З ними пішов воєначальник Ніколаос Карістінос, який підняв повстання на півдні [[Евбея|Евбеї]] і безуспішно намагався захопити замок [[Карист|Карістос]]{{Sfn|Chasiotis|1975|с=30}}{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=189–191}}.

Виснажені облогою та хворобою, залишки ганноверських і гессенських найманців покинули Грецію 5 листопада. Наприкінці 1689&nbsp;р. Морозіні здійснив невдалу спробу атакувати [[Монемвасія|Монемвасію]], але незабаром після цього його похитнуте здоров'я змусило повернутися до Венеції. На посту головнокомандувача його змінив [[Girolamo Cornaro|Джироламо Корнаро]]{{Sfn|Chasiotis|1975|с=30}}{{Sfn|Finlay|1877|с=191}}. Це означало кінець венеційського панування та початок низки успішних, хоча зрештою не вирішальних, османських контрнаступів.

=== Бої в Далмації ===
Під час Морейської війни Венеційська республіка взяла в облогу [[Синь (місто)|Сінь]] у жовтні 1684 року, а потім знову в березні та квітні 1685 року, але обидва рази безуспішно. {{Sfn|Nazor|2002|с=50}} Під час спроби 1685 року венеційським військам допомогло місцеве ополчення [[Поліцька республіка|Республіки Поліца]], яке таким чином повстало проти свого номінального османського суверенітету, що існував з 1513 року. {{Sfn|Nazor|2002|с=50}} У спробі відплатити Поліці, у червні У 1685 році османи напали на [[Задвар'є|Задварьє]], а в липні 1686 року на [[Gornji Dolac|Долац]] і [[Srijane|Сріяне]], але були відкинуті і зазнали великих втрат{{Sfn|Nazor|2002|сторінки=50–51}}. 30 вересня 1686 року за допомогою місцевого населення Поліці та [[Морлахи|морлаків]] фортеця Синь нарешті була захоплена венеційською армією{{Sfn|Nazor|2002|с=51}}. 1 вересня 1687 року почалася облога [[Герцег-Новий|Герцег-Нові]], яка закінчилася перемога Венеції 30 вересня{{Sfn|Čoralić|2001}}. [[Книн]] було взято після дванадцятиденної облоги 11 вересня 1688 р{{Sfn|Nazor|2002|с=52}}. Взяття [[Книнський замок|фортеці Книн]] ознаменувало кінець успішної венеційської кампанії з розширення території у внутрішній Далмації, а також визначило значну частину остаточного кордон між Далмацією та [[Боснія і Герцеговина|Боснією та Герцеговиною]], який існує сьогодні{{Sfn|Nazor|2002|с=52}}. Османи знову взяли в облогу Сінь під час [[Сьома османсько-венеційська війна (1714-1718)|Другої Морейської війни]], але були відбиті.

26 листопада 1690 року Венеція зайняла [[Вргораць|Вргорац]], що відкрило шлях до [[Імотський|Імотського]] та [[Мостар]]у{{Sfn|Nazor|2002|с=52}}. У 1694 році їм вдалося захопити території на північ від [[Рагузька республіка|Республіки Рагуза]], а саме Читлук, Габела, [[Зажаблє|Зажабле]], [[Требинє|Требінє]], [[Попово Поле|Попово]], Клобук і [[Меткович|Метковіч]]{{Sfn|Nazor|2002|с=52}}. Згідно з остаточним мирним договором Венеція відмовилася від районів [[Попово Поле|Попового поля]], а також [[Клек (Сливно)|Клек]] і [[Суторина]], щоб зберегти раніше існуючу демаркацію біля Рагузи{{Sfn|Nazor|2002|с=53}}.

== Османський контрнаступ ==
Новий османський султан спочатку бажав мирного врегулювання, але початок [[Війна Аугсбурзької ліги|війни Аугсбурзької ліги]] в 1688 році і відволікання австрійських ресурсів на боротьбу з Францією спонукали османське керівництво продовжувати війну. Під умілим керівництвом нового великого візира Кепрюлю Фазила Мустафи-паші османи перейшли в контрнаступ{{Sfn|Stavrianos|1958|с=174}}. Оскільки основні зусилля були спрямовані проти Австрії, османи так і не змогли виділити достатньо людей, щоб повністю повернути території, захоплені венеційцями.

=== Піднесення Лімберакіса Геракаріса ===
Наприкінці 1688 року турки звернулися за допомогою до лідера маніотів Лімберакіса Геракаріса, який допомагав їм під час вторгнення в Мані під час Кандійської війни, але з тих пір був ув'язнений у Константинополі за піратство. Він був звільнений, отримав титул «<nowiki/>[[Бей (титул)|бея]] Мані», отримав дозвіл набрати військо з кількох сотень і приєднався до османської армії у Фівах. Незважаючи на те, що він ніколи не командував великою армією, Геракаріс мав відігравати важливу роль на останніх етапах війни, оскільки його сміливі та руйнівні рейди дестабілізували венеційський контроль і свідчили про постійне виснаження ресурсів Республіки{{Sfn|Chasiotis|1975|с=30}}{{Sfn|Finlay|1877|с=192}}. Навесні 1689 року Геракаріс здійснив свій перший рейд проти венеційських позицій у західній частині Центральної Греції зі змішаними силами з 2000 турків, албанців і греків. Геракаріс захопив і спалив [[Месолонгіон|Мессолонгі]], пограбував регіони Валтос і Ксіромеро та здійснив напади на венеційські фортеці в Айтоліко та Вініці{{Sfn|Chasiotis|1975|с=30}}.

Щоб протистояти цій новій загрозі, венеційці відновили свої спроби залучити на свій бік місцевих лідерів і залучити місцевих греків і греків-біженців до ополчень. Таким чином Республіка сформувала два військових загони: один у [[Карпенісіон|Карпенісі]] під командуванням грецьких капітанів armatoloi та далматинських офіцерів Спаноса, Хормопулоса, Босінаса, Вітоса та Любозовича, а інший у Лойдоріках під керівництвом капітанів Курмаса, Меїданіса та Еліаса Даміановича. У той же час велика ділянка нічийної [[Нічийна земля|землі]] між османськими фортецями на сході та венеційськими територіями на заході дедалі більше ставала притулком для незалежних військових загонів, як християн, так і мусульман, які були підсилені албанськими та далматинськими дезертирами з венеційської армії. Таким чином, місцеве населення було залежне від ласки венеційців та їхніх грецьких і далматинських допоміжних військ, з одного боку, які витягували гроші за захист, грабіжницькі військові загони та османів, які все ще вимагали сплати регулярних податків. Складність конфлікту ілюструє той факт, що Геракаріс був відбитий у червні 1689 року під час атаки на Салону ([[Амфіса|Амфісса]]) місцевими жителями під керівництвом Дімітріоса Харополітіса та Еліаса Даміановича, але приблизно в той же час Геракаріс захищав села Аграфа та Карпенісі від мародерських християнських загонів{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=30–31}}. Геракаріс намагався переконати багато незалежних військових загонів вступити на службу до Османської імперії, але без особливого успіху. Йому вдалося більш успішно переконати багатьох афінян, які втекли з міста в 1688 році, повернутися до своїх домівок після того, як османський ''сераскер'' гарантував, що проти них не буде репресій{{Sfn|Finlay|1877|сторінки=192–193}}.

У 1690 році посилені османські війська прокотилися через Центральну Грецію, і хоча їх атака на Лепанто була відбита, вони відновили контроль над внутрішніми районами на схід від Лепанто{{Sfn|Finlay|1877|с=193}}. Венеційці також досягли успіху: Монемвасія впала 12 серпня 1690 року, таким чином усунувши останній османський бастіон у Мореї{{Sfn|Chasiotis|1975|с=31}}.

У 1692 році Геракаріс очолив османське вторгнення на Пелопоннес. Він взяв Коринф і безуспішно обложив Акрокоринт і Аргос, перш ніж був змушений відступити через прибуття венеційських підкріплень. Після нових вторгнень на Пелопоннес у 1694 і 1695 роках Геракаріс перейшов до венеційського табору. Венеція не могла довго терпіти його жорстоке і жорстоке поводження з цивільним населенням і інтриги щодо посади бея Мані, і після жорстокого пограбування [[Арта|Арти]] в серпні 1696 року Геракаріс був заарештований і ув'язнений у [[Брешія|Брешії]]{{Sfn|Chasiotis|1975|с=32}}.

=== Операції в Чорногорії ===
[[Файл:Castelnuovo_Cattaro_-_Coronelli_Vincenzo_-_1688.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Фортеці Кастельнуово ([[Герцег-Новий|Херцег-Нові]]) і Каттаро ([[Котор]]), художник Вінченцо Коронеллі]]
Венеційці мали важливі зв'язки та значну підтримку серед чорногорців, закріпивши міцну позицію ще під час [[Кандійська війна (1645—1669)|Кандійської війни]]. Венеція наполегливо розглядала можливість взяти Чорногорію під свій захист. У 1685 році помер чорногорський митрополит [[Руфим III (владика Чорногорії)|Руфим Болевич]], «Найвірніший друг Венеції» на той час, за словами самих венеційців {{Sfn|Stanojević|1970|с=329}}, який після короткого перебування на посаді Василія Велєкрайського був замінений Вісаріоном Бориловичем Бажицею. Борилович зійшов на престол як протеже свого родича [[Пецька патріархія|патріарха Печа]] [[Арсеній ІІІ Черноєвич|Арсенія III Чарноєвича]]. Раніше великий прихильник Венеції, після встановлення контакту з представниками імператора в 1688 році, Арсеній став важливим союзником Габсбургів на Балканах. Венеційці були стурбовані тим, що під впливом Арсенія, який сам був чорногорцем за походженням, чорногорці більше схилятимуться до австрійців, і таким чином тримали на відстані також Вісаріона. Хід Великої турецької війни не завжди збігався з інтересами Венеції, і тому ця двостороння політика призвела до нерішучості та нерегулярності війни в Чорногорії. Намагаючись залучити чорногорців на свій бік, Венеція послала загін гайдуків на чолі з їхнім співвітчизником Байо Півляніном до [[Цетинє|Цетіньє]], щоб підняти населення проти османів у 1685 році. Загін складався переважно з чорногорців з Грбаля та [[Которська затока|Боки Которської]]. Раніше вони продемонстрували свої наміри під час короткої нічної атаки на [[Герцег-Новий|Герцег-Нові]] 22 серпня 1684 року. Візир [[Шкодер (місто)|Шкодера]] Сулейман Бушаті, погрожуючи та заспокоївши племена Кучі та Кельменді, зібрав армію та рушив до Цетіньє, коли Півлянин та його гайдуки, супроводжувані венеційським загоном і до яких приєдналися деякі чорногорці, вирішили вчинити останню боротьбу. Протистояння завершилося битвою при Вртієлька, де османські війська знищили гайдуків і проникли до Цетіньє. Пограбувавши Цетіньє, Бушати відступив. Невизначене, що призвело до низького рівня мобілізації, ставлення чорногорців до війни швидко змінилося, і, незважаючи на те, що кілька з них були примусово мобілізовані під час нападу Бушаті на [[Будва|Будву]] в 1686 році, вони тепер були на користь Венеції{{Sfn|Monitor}}.

Вісаріон Борилович, який тим часом був обраний, розробив ближчий план війни з венеційцями та послав 1500 чорногорців під командуванням князя Вучети Богдановича з [[Негуші]] на допомогу Джироламо Корнаро під час його нападу на Герцег-Нові. Венеційський флот відплив із [[Хвар]]а і 2 вересня за кілька днів досяг Кастельнуово{{Sfn|Komar|}}. Венеційці розпочали облогу, супроводжувану щоденним важким бомбардуванням. Османи спробували прорвати блокаду, надіславши підкріплення під командуванням Топала Хусейна-паші з Боснії 15 вересня. Вони зазнали остаточної поразки від чорногорців на Камено. Герцег-Нові здався венеційцям 31 вересня, поклавши край майже півторастолітньому правлінню османів, [[Облога Кастельнуово (1539)|встановленому в 1540 році]]. У березні та травні 1688&nbsp;р. османи намагалися відплатити. Сулейман-паша Бушаті напав на чорногорське гірське плем'я Кучі, лише двічі зазнавши нищівної поразки, втративши 1500 чоловік і втративши Медун. Влітку того ж року на племінних зборах у Градаці в Лєшанській нахії Чорногорія офіційно визнала сюзеренітет Венеції{{Sfn|Malbaša}}.

Таким чином митрополит Вісаріон запросив шляхтича з [[Котор]]а Івана «Зане» Грбічича до Цетіньє наступного року, якого потім було обрано першим чорногорським гувернадуром . Венеційці встановили [[гарнізон]] у Цетіньє та укріпилися в [[Цетинський монастир|Цетіньському монастирі]]. У липні 1691 року Сулейман знову зазнав поразки під час своїх каральних походів Піпері та [[Бєлопавличі|Бєлопавлічі]]. У 1692 році Вісаріон Борилович Баїца помер за загадкових обставин. Популярна теорія змови стверджує, що його отруїли венеційці. У вересні того ж року Сулейман розпочав ще один великий похід проти Чорногорії. Венеційські війська не мали наміру протистояти йому, як це зробили гайдуки сім років тому, і, у свою чергу, відступили до святині монастиря Цетіньє. Османська армія досягла Цетіньє майже без бою, лише жменька чорногорців чинила опір. Після переговорів венеційській армії було дозволено відступити з Цетіньє. Перед відходом вони замінували монастир, знищивши його остаточно. Цей крок був досить непопулярним серед місцевого населення і призвів до того, що Чорногорія відвернулася від Венеції. Міцні зв'язки залишилися, титул гувернадура був переданий дому Вукотичів, а потім до дому Радонічів. Османська армія незабаром відступила з Цетіньє{{Sfn|Stanojević}}.

=== Взяття Валони і Канини (1690&nbsp;р.) ===
[[Файл:Cannina_presa_da_Veneti_a'_Turchi_1690_-_Coronelli_Vincenzo_-_1688.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Облога Каніни, художник Вінченцо Коронеллі]]
Намагаючись допомогти албанцям Гімари, які повстали проти турків, і після деяких успіхів у північній [[Албанія|Албанії]] та [[Чорногорія|Чорногорії]], венеційський флот розпочав атаку на османський порт і фортецю [[Вльора|Валона]]. Венеційці висадили війська 11 вересня 1690 року, але замість того, щоб зіткнутися з ними, османи відступили та розділили свої 7000 військ на території між Валоною та внутрішньою фортецею Каніна. Венеційці змусили Каніну здатися 17 вересня, а Валону було захоплено наступного дня після того, як її гарнізон евакуювався з неї. Цей успіх дозволив венеційцям розширити контрольовану територію вздовж узбережжя та внутрішніх районів Епіру до [[Гірокастра|Аргірокастрону]], Гімари, Сулі та навіть околиць [[Арта|Арти]]{{Sfn|Chasiotis|1975|с=31}}.

Реакція Османської імперії не забарилася: на початку 1691 року великий візир Фазіл Мустафа-паша послав підкріплення під командуванням Каплан-паші та Джафер-паші, нового ''сераскера'' Мореї Ходжа Халіла-паші та Сулеймана-паші Шкодера, щоб повернути втрачені території в західні Балкани. До 14 березня османи відновили Валону та відновили контроль над північним Епіром. Протягом наступних двох років місцеві жителі, особливо в Хімарі, зазнали жорстоких репресій, що змусило багатьох втекти на Корфу, а інших прийняти іслам, щоб врятуватися{{Sfn|Chasiotis|1975|с=32}}.

=== Напад на Кандію (1692) ===
У 1692 році венеційський флот під командуванням Доменіко Моченіго напав на Крит і взяв в облогу його столицю [[Іракліон|Кандію]], в той же час християни острова повстали проти османів. Незважаючи на це, спроба повернути Кріт провалилася. Османам навіть вдалося шляхом зради взяти венеційську фортецю на острові Грамвуза.

=== Останні роки війни ===
Сподіваючись пожвавити венеційську справу, Морозіні сам повернувся до Мореї в 1693 році. Його похилий вік позбавив його можливості знову довести свої здібності, і 16 січня 1694 року він помер у Наполі-ді-Романья. Його наступник Антоніо Дзено, всупереч пораді своїх офіцерів, очолив експедицію проти багатого острова [[Хіос]], біля узбережжя [[Анатолія|Малої Азії]]. Острів було взято легко, але турецька відповідь була швидкою та масивною. Подвійна морська битва біля островів Ойнусс у лютому 1695 року призвела до поразки венеційців і змусила їх принизливо відійти з Хіоса{{Sfn|Finlay|1877|с=232}}.

Османам було запропоновано знову вторгнутися в Морею, але зазнали поразки від генерала Штайнау і були відкинуті на свою базу у Фівах. У той же час Штейнау вдалося перевести Геракаріса на венеційську сторону (див. вище){{Sfn|Finlay|1877|с=233}}.

=== Морські операції в Егейському морі ===
Було кілька морських зіткнень між ворогуючими флотами, наприклад, біля Лесбоса в 1690 році, біля Андроса в 1696 році, біля Лемноса в липні 1697 року і неподалік Самофракії в 1698 році, але вони були загалом нерішучими і не змогли змінити баланс сил. 

== Наслідки ==
[[Файл:Venetian_four-zecchini_coin_commemorating_the_Treaty_of_Carlowitz,_1699.jpg|праворуч|міні|200x200пкс| Венеційська монета в чотири [[цехін]]и на честь Карловіцького миру]]
[[Карловицький конгрес|Карловіцький]] договір, підписаний у січні 1699 року, підтвердив венеційське володіння [[Кефалонія|Кефалонією]] та [[Егіна|Мореєю]] з островом [[Егіна]], на території яких було утворене «Королівство Морея» ({{Lang-it|Regno di Morea}}), поділене на чотири провінції: Романія з центром у [[Нафпліон|Напоілі-ді-Романья]] (сучасний Нафпліон), Лаконія з центром у [[Монемвасія|Мальвазії]] (сучасна Монемвасія), Мессенія з центром у [[Пілос|Наваріно]] (сучасний пілос) та Ахайя з центром у [[Патри|Патрассо]] (сучасні Патри). Війна спричинила демографічну та економічну кризу на Пелопоннесі{{Sfn|Finlay|1877|с=234}}. Згідно з першим переписом населення, проведеним венеційцями, на півострові було 86 468 осіб у порівнянні з довоєнним населенням у 200 000 осіб{{Sfn|McGowan|2010|с=91}}. Хоча венеційцям вдалося відновити певне процвітання&nbsp;— населення нібито зросло приблизно до 250 000 до 1708 року, ймовірно, завдяки імміграції {{Sfn|McGowan|2010|с=91}}&nbsp;— вони не змогли завоювати довіру своїх греко-православних підданих, які звикли до відносної автономії під час турків і обурювалися на венеційську бюрократію. Венеційці також розпочали великий фортифікаційний проект по всій Мореї, результати якого можна побачити й сьогодні. Тим не менш, сама Венеція була надто ослаблена, щоб ефективно стверджувати свою владу, і в 1715 році швидка османська кампанія під час війни, яку часто називали Другою Морейською війною призвела до повернення Морею під владу Османської імперії{{Sfn|Chasiotis|1975|сторінки=39–43}}.

== Примітки ==
{{reflist|2}}

== Джерела ==
{{Refbegin}}
* {{cite journal | url = http://www.matica.hr/Kolo/kolo0301.nsf/AllWebDocs/boka |language=hr| journal = [[Kolo (magazine)|Kolo]] | publisher = Matica hrvatska | first = Lovorka | last = Čoralić | title = Boka kotorska u doba Morejskoga rata (1684–1699) | issue = 3 | year = 2001 | issn = 1331-0992 | access-date = 2012-07-06}}
* {{cite book | last= Finlay | first= George | title= A History of Greece from its Conquest by the Romans to the Present Time, B.C. 146 to A.D. 1864, Vol. V: Greece under Othoman and Venetian Domination A.D. 1453 — 1821 | year= 1877 | publisher= Clarendon Press | location= Oxford | url = https://archive.org/details/ahistorygreecef05finlgoog }}
* Infelise, Mario and Anastasia Stouraiti (eds), ''Venezia e la guerra di Morea: guerra, politica e cultura alla fine del '600'' (Milan: FrancoAngeli, 2005)
* {{cite web|last1=Komar |first1=Dr Goran Z. |url=https://www.rastko.rs/rastko-bo/istorija/gkomar-dracevica/gkomar-dracevica1_l.html#_Toc521468365|title=Planinska sela Dracevice pod vlascu Venecije|website=www.rastko.rs |language=bs}}
* {{cite web|last1=Malbaša |first1=Predrag |title=Cetinjski Manastir Na Ćipuru |url=http://www.montenegrina.net/pages/pages1/istorija/crnojevici/cetinjski_manastir_na_cipuru.htm|publisher=MONTENEGRINA – digitalna biblioteka crnogorske kulture i nasljedja|website=www.montenegrina.net }}
* {{cite book | title = Economic Life in Ottoman Europe: Taxation, Trade and the Struggle for Land, 1600-1800 | first = Bruce | last= McGowan | publisher = Cambridge University Press | year = 2010 | isbn = 978-0-521-13536-8 | url = https://books.google.com/books?id=-xh5P2NC2FIC}}
* {{cite journal | url = http://hrcak.srce.hr/index.php?show=clanak&id_clanak_jezik=45078 |language=hr| title = Inhabitants of Poljica in the War of Morea (1684–1699) | first = Ante | last = Nazor | journal = Povijesni Prilozi | volume = 21 | number = 21 |date=February 2002 | publisher = Croatian Institute of History | issn = 0351-9767 | access-date = 2012-07-07}}
* {{cite web |title=No article cited |website=Monitor |url=http://www.monitor.co.me/index.php?option=com_content&view=article&id=1228:neosvojivo-cetinje&catid=792:broj-996&Itemid=1801 |access-date=20 квітня 2021 |date=2019 |language=bs|ref={{sfnref|Monitor}}}}
* {{cite book | last = Paton | first = James Morton | title = The Venetians in Athens, 1687–1688, from the ''Istoria'' of Cristoforo Ivanovich | location = Cambridge, Massachusetts | publisher = Harvard University Press | year = 1940 | series = Gennadeion Monographs I }}
* {{cite book | last=Setton| first=Kenneth Meyer | title=Venice, Austria, and the Turks in the Seventeenth Century | publisher=The American Philosophical Society | location = Philadelphia | year=1991 | isbn=0-87169-192-2 | url = https://books.google.com/books?id=XN51y209fR8C  }}
* {{cite web|last1=Stanojević | first1=Gligor |url=http://www.montenegrina.net/pages/pages1/istorija/odcrnojevica_dopetrovica/cg_od_pada_crnojevica_do_vladike_danila_petrovica.htm|title=Montenegrina – digitalna biblioteka crnogorske kulture i nasljedja|website=www.montenegrina.net }}
* {{cite book|first1=Gligor |last1=Stanojević|first2=Jorjo |last2=Tadić |title=Jugoslovenske zemlje u mletačko-turskim ratovima XVI-XVIII vijeka|url=https://books.google.com/books?id=ilUNAQAAIAAJ|year=1970|publisher=Istorijski institut |quote=Када јe јануара 1685. умро цетињcки митрополит Рувим |ref={{sfnref|Stanojević|1970}}}}
* {{cite book | first = L.S. | last = Stavrianos | title = The Balkans Since 1453 | year = 1958 }}
* {{cite journal | last = Topping | first = Peter | title = Venice's Last Imperial Venture | journal = Proceedings of the American Philosophical Society | volume = 120 | issue = 3 | year = 1976 | jstor =  986555 }}


[[Категорія:Війни Чорногорії]]
[[Категорія:Османсько-венеційські війни]]
[[Категорія:Війни Папської держави]]
[[Категорія:Османська Греція]]
[[Категорія:Османська Албанія]]
[[Категорія:Велика турецька війна]]
[[Категорія:конфлікти в 1684]]
[[Категорія:конфлікти в 1699]]
[[Категорія:Війни XVII століття]]