Лебедева Емілія Ісааківна

Матеріал з Кримології
Версія від 12:33, 14 листопада 2023, створена Властарь (обговорення | внесок) (Імпортовано 1 версія)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Шаблон:Особа Емілія Ісааківна Лебедева (при народженні — Сиказан; 27 травня 1924, Армянськ — 25 квітня 2015, Сімферополь) — караїмська громадська діячка, караїмознавиця, педагогиня і краєзнавиця.

Життєпис

Народилася 27 грудня 1924 рокуШаблон:Efn в Армянську в караїмській сім'ї. Батько — Ісаак Маркович Сиказан (1897-1972), випускник Олександрівського караїмського духовного училища, викладач (з вересня 1918 року) давньоєврейської мови при євпаторійському караїмському мідраші[1], ветеран німецько-радянської війни, працював у сільському господарстві[2]. Мати — Віра Яківна, уроджена Круглевич (1898-1975), сестра караїмознавця І. Я. Неймана (Круглевича), за освітою лікарка (закінчила 5 курсів Одеського медінституту), працювала бухгалтеркою[3][4].

У 1941 році закінчила 9 класів. Через початок війни в школі розгорнули прифронтовий госпіталь, де Емілія працювала санітаркою та кур'єркою. Разом з матір'ю і братом евакуювалася спочатку на Кавказ, а потім в Туркменістан. Працювала на бавовняних полях, опанувала розмовну туркменську мову. Після закінчення війни сім'я Сіказанів оселилася в с. Воїнка Красноперекопського району, оскільки Армянськ знищили під час бойових дій. У 1948 році закінчила історико-філологічний факультет Кримського педагогічного інституту імені М. В. Фрунзе. Спочатку працювала в сільській школі[5]. У 1955 році перевелася до Сімферополя в залізничну школу № 35, а потім в вечірню школу. Викладала історію і суспільствознавство[3][6].

Бувши громадянкою України, 2000 незаконно отримала громадянство Російської Федерації[7].

Померла 25 квітня 2015 року в окупованому Сімферополі.

Сім'я

Чоловік — Микола Петрович Лебедєв (? — 1974), ветеран Радянської-німецької війни[3][5].

  • Син — В'ячеслав Миколайович Лебедєв (нар. 1951 Синельникове), журналіст і громадський діяч, речник Президента Республіки Крим Ю. А. Мєшкова в 1994-1995 роках, колишній голова сімферопольської караїмської релігійної громади «Карайлар» і сімферопольського національно-культурного караїмського товариства «Карайлар». Громадянин Російської Федерації з 2000 року[7];
  • Дочка — Віра Миколаєва Лебедева (Зискіна)[8].

Молодший брат — Марк Ісакович Сіказан (1929-2014), інженер-кораблебудівник, жив і працював у Миколаєві, ряд років очолював місцеве караїмське суспільство й обласне товариство захисту прав споживачів[5][9][10].

Караїмство

Після виходу в 1982 роціШаблон:Efn на пенсію займалася дослідженнями з питань караїмської історії та культури. У 1992 році накладом 30 тисяч примірників опублікувала кулінарну книгу «Рецепти караїмської кухні», рецензентом якої виступив Ю. А. Полканов. На основі роботи з архівними фондом Таврійського й Одеського караїмського духовного правління написала декілька книг, серед яких: «Нариси з історії кримських караїмів-тюрків», «Приклад для потомства», «Кримська війна і караїми» та ін. Співпрацювала з Міжнародним інститутом кримських караїмів (США), очолюваним професором В. І. Кефелі, в співавторстві з яким випустила книгу «Караїми — древній народ Криму». У 3-му томі Караїмської народної енциклопедії вміщено її стаття «Прізвища та імена караїмів»[11]. Ряд досліджень присвячено історії створення й діяльності Таврійського й Одеського караїмського духовного правління, участі караїмів у Першій світовій війні й біографії газзана С. А. Бейма[12][13][14]. У 2005 році разом з сином В'ячеславом Лебедевим підготувала до друку друге видання «Російсько-караїмського словника» одеського караїма Б.З. Леві[15]. У 2006 році під редакцією Є. І. та В. Н. Лебедєвих вийшла книга В. С. Тонгура «Фронтовий щоденник (1941-1945)»[16].

Критика

На думку історика Тетяни Щеголева, у своїх роботах Є. І. Лебедєва дотримувалася «менш радикальної позиції щодо історії караїмів, ніж Ю. А. Полканов і М. С. Сарач, проте, однозначно вважаючи караїмів народом тюркського походження»[6].

Голова петербурзького караїмського товариства Ромуальд Айваз вважав, що автори книги «Караїми — древній народ Криму» «не визначили чітко свої позиції з основного питання караїмознавства»[17].

Високо оцінює праці Є. І. Лебедєвої теолог і культуролог Дмитро Щедровицький: Шаблон:Цитата

Як відзначають історики Дмитро Прохоров й Олег Білий, книга «Нариси з історії кримських караїмів-тюрків» «грішить неточностями, допущеними при викладі матеріалу: в ряді випадків науково-довідковий апарат вимагає серйозного коригування (зокрема, неточні наведені Є. І. Лебедевої посилання на деякі архівні справи; спотворено зміст ряду документів і т.п.)»[13].

Нагороди й премії

Бібліографія

Книги

  • Рецепты караимской кухни. — Симферополь : Редотдел крымского комитета по печати, 1992. — 272 с. — ISBN 5-7707-2620-2
  • Очерки по истории крымских караимов-тюрков. — Симферополь, 2000. — 116 с.
  • Пример для потомства. — Симферополь, 2002. — 107 с. — ISBN 966-7348-07-5[19]
  • Караимы — древний народ Крыма / В. И. Кефели, Э. И. Лебедева. — Симферополь, 2003. — 135 с.
  • Свадьбы. — Симферополь, 2003. — 72 с. — ISBN 966-522-177-10
  • Крымская война и караимы. — Симферополь, 2004. — 79 с. — ISBN 966-7348-21-0
  • Кулинарное искусство народов Крыма. — Симферополь, 2004. — 483 с. — ISBN 966-7348-15-6

Стаття

  • Московский предприниматель, благотворитель и меценат И. Д. Пигит // Караимы и Москва. — М.: Издательство Межрегиональный центр отраслевой информатики Госатомнадзора России, 1997. — С. 26—28.
  • Участие караимов в Крымской войне 1853—1856 гг. // Научно-практическая конференция, посвящённая 145-летию окончания первой героической обороны Севастополя. — Симферополь: Таврия-Плюс, 2001. — С. 85—95.
  • Московские караимы в Российской империи // Москва — Крым. Историко-публицистический альманах. — М., 2001. — Вып. 3. — С. 283—300.
  • Московские караимы в Российской империи (окончание) // Москва — Крым. Историко-публицистический альманах. — М., 2002. — Вып. 4. — С. 302—312.
  • Российские караимы в Первую мировую войну (период 1914—1916 гг.) // Karaj kiuńlari. Dzedzictwo Narodu Karaimskiego we Współczesnej Europie. — Wrocław : Bitik, 2004. — s. 270—278. — ISBN 83-920068-0-1.
  • Караимская диаспора в Харбине // Международная конференция к юбилею 610-летия поселения татар и караимов в Великом княжестве Литовском. — Вильнюс, 2007.

Примітки


Шаблон:Notelist

Література

  1. ↑ Приказ по Духовному Правлению (гахамом караимским) // Известия караимского духовного правления. — Евпатория, 1918. — № 2 (декабрь). — С. 1.
  2. ↑
  3. ↑ 3,0 3,1 3,2 3,3 3,4
  4. ↑
  5. ↑ 5,0 5,1 5,2 Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою sikazan не вказано текст
  6. ↑ 6,0 6,1
  7. ↑ 7,0 7,1 Посилання доступне в режимі редагування
  8. ↑ Посилання доступне в режимі редагування
  9. ↑
  10. ↑ Посилання доступне в режимі редагування
  11. ↑ 11,0 11,1 Крымский дом : общенациональная газета народов Крыма. — Симферополь, 2000. — № 20—22 (октябрь). — С. 16
  12. ↑
  13. ↑ 13,0 13,1 Прохоров Д. А., Белый О. Б. Обзор документов фонда Таврического и Одесского караимского духовного правления из государственного архива в АР Крым // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. — Сб. / Ред.-сост. В. Н. Зинько. — Симферополь, 2008. — Вып. XIV. — С. 516.
  14. ↑
  15. ↑
  16. ↑
  17. ↑ Айваз Р. А. Петербургская караимская община // Karaj kiuńlari. Dzedzictwo Narodu Karaimskiego we Współczesnej Europie. — Wrocław : Bitik, 2004. — s. 260.
  18. ↑ О выдаче удостоверений к медали "За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг."
  19. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою :1 не вказано текст
Отримано з http://krymology.info/index.php?title=Лебедева_Емілія_Ісааківна&oldid=1660